Інформація з SurgebookОпубліковано: 01.06.2024Статус: ЗавершеноОбмеження: НіЧас: 14 хвВподобань - 1. Коментарів - 0. Переглядів - 1191Жанри: Підлітки та молодь, Розповідь, Детектив
Розповідь про хлопця котрий на нудному для нього святкуванні дня народження найкращого друга знайомиться з дивакуватою на думку друзів дівчиною, котра своєю нестандартністю одразу захоплює його серце, а він погоджується з нею кинути усе нудне оточення та піти на прогулянку, яка неочікувано для нього самого робить його учасником дуже нестандартної ситуації, де його думка буде лишень проте, чи зустріне він її колись знову?
Про Себе
Мене звуть Дмитро. У свої 19 я не полюбляю застіль, гучних святкувань, а також куріння й алкоголь.
Друзів не багато, а точніше двоє - Макс, непоганий хлопець та просто чудовий колега й мій найкращий друг Ілля.
Наша дружба тягнеться з ними ще з самого раннього дитинства, з того часу, коли ми разом багато проводили часу у спільних іграх, заняттях й тому подібному...
Загалом я людина спокійна й у моєму житті в більшості речей та моментів панує цілковитий спокій.
Відверто кажучи я не є якимось вкрай крутим, відомим чи багатим, але я маю все те, що відчуваю для себе потрібним чи необхідним, хіба, що немаю — дівчини!
Хотілося аби ця ситуація вирішилась якомога скоріше й все ж таки щось у моєму особистому житті змінилося.
Відчуваю, що для цього я готовий на вагомі зміни у собі та певно цілком реальні зусилля задля цих змін...
Друзів не багато, а точніше двоє - Макс, непоганий хлопець та просто чудовий колега й мій найкращий друг Ілля.
Наша дружба тягнеться з ними ще з самого раннього дитинства, з того часу, коли ми разом багато проводили часу у спільних іграх, заняттях й тому подібному...
Загалом я людина спокійна й у моєму житті в більшості речей та моментів панує цілковитий спокій.
Відверто кажучи я не є якимось вкрай крутим, відомим чи багатим, але я маю все те, що відчуваю для себе потрібним чи необхідним, хіба, що немаю — дівчини!
Хотілося аби ця ситуація вирішилась якомога скоріше й все ж таки щось у моєму особистому житті змінилося.
Відчуваю, що для цього я готовий на вагомі зміни у собі та певно цілком реальні зусилля задля цих змін...
Початок
Це було нудно, навіть вкрай.
День народження найкращого друга, де зібралися усі кого він знав. Не розумів та не розумію сенсу таких «зустрічей». Богу невідомі люди зустрічаються з такими ж людьми та напиваються алкоголем, окрім мене, й все, що їх поєднує — це іменник.
Ніч буде довга. Гостей багато та цей круглий стіл продовжує збиратися так ніби він по-справжньому нескінченний.
Гулянка якою б нудною вона не була для мене, але загалом буде точно, тривати до ранку, та як найкращий друг я маю відбути її до самого кінця — занудство.
Оглядаючись навколо раділо серце, що розкішний ресторан котрий працює цілодобово посеред карпатських гір навкруги мав окрім приємного фіолетового й зеленого освітлення, безліч рослинності, обігрів, приємну закордонну музику, що постійно грала й радувала вуха та врешті-решт чудові скляні вікна через, які було ідеально видно усю красу наших неперевершених Карпатських Гір.
День народження найкращого друга, де зібралися усі кого він знав. Не розумів та не розумію сенсу таких «зустрічей». Богу невідомі люди зустрічаються з такими ж людьми та напиваються алкоголем, окрім мене, й все, що їх поєднує — це іменник.
Ніч буде довга. Гостей багато та цей круглий стіл продовжує збиратися так ніби він по-справжньому нескінченний.
Гулянка якою б нудною вона не була для мене, але загалом буде точно, тривати до ранку, та як найкращий друг я маю відбути її до самого кінця — занудство.
Оглядаючись навколо раділо серце, що розкішний ресторан котрий працює цілодобово посеред карпатських гір навкруги мав окрім приємного фіолетового й зеленого освітлення, безліч рослинності, обігрів, приємну закордонну музику, що постійно грала й радувала вуха та врешті-решт чудові скляні вікна через, які було ідеально видно усю красу наших неперевершених Карпатських Гір.
Аналіз
Раптово увесь цей балаган, а точніше концерт голосів знайомих іменника зупинився. З величезним запізненням аж у дві години з початку запізнення прийшла якась молода дівчина.
Попри загальне обурення котре було чудово видно у очах оточуючих, вона вела себе цілком спокійно та впевнено, й не спішучи сіла за край столу, де й було крайнє вільне місце.
Макс — так звали єдиного знайомого мені колегу котрий прийшов на День Народження мого найкращого друга Іллі.
Він прошептав мені на вухо, що дівчина котра запізнилась зветься Віолетта й вона доволі нестандартна особистість й після того як він назвав її «дивакуватою», порадив триматись від неї якнайдалі, бо загалом її тут окрім самого Іллі ніхто й не знає тай через її нестандартність, яку вважають дивакуватістю, з нею ніхто розмовляти й не починає. Я з ним погодився, бо він, якщо не рахувати Іллі, мій єдиний друг, а значить його думка цілком може заслуговувати не лишень моєї уваги, але й мабуть згоди.
Занудність цього вечора для мене ставала все потужнішою, хоча усім навколо через море випивки навпаки ставало значно веселіше.
Просидівши у інтернеті через смартфон хвилин п'ятнадцять, я зрозумів, що це виглядає якось не поважно, тож вирішив відкласти смартфон й розглянути поглядом усіх тих гостей, котрі прийшли на святкування дня народження Іллі.
Погляд мій повільно обводив присутніх й я наблизився до Віолетти. Вона така гарна, приємна й усміхнена, а кулясті окуляри на її обличчі надавали її зовнішньому вигляду якихось інтелігентних чи навіть аристократичних відтінків, які чимось робили її схожу на молоду й знатну особу середини або ж кінця 19-го століття
Вона сиділа за краєм цього величезного столу й спокійно розпиваючи та насолоджуючись смаком червоного ігристого вина щось з усмішкою розглядала в смартфоні.
Усі гості Іллі, що були навколо, на котрусь мить, здались мені такими схожими, шаблонними й однотипними, ніби я перебуваю у якійсь кімнаті роботів, а Віолетта єдина жива людина серед них!
Вже десь з п'ять хвилин я майже без перестанку дивлюсь на неї чи у її бік, лиш інколи відводячи погляд аби не здатись вкрай дивним, хоча здається цієї ночі мій погляд та й увага загалом будуть прикуті саме до Віолетти.
Роздумуючи над словами Макса про її «дивакуватість», я й не помітив як Ілля кудись відійшов, а незабаром на великому годиннику у залі ресторану в котрому ми перебували, пробив голосний звук, що сповіщав про настання опівночі й саме у цей час синхронно почався пуск салютів, котрі неважко було здогадатися запустив Ілля та його рідня.
Усі оточуючі у прямому сенсі повистрибували зі своїх місць за великим круглим столом й побігли з ресторану на вулицю дивитись це видовище, ніби ніколи такого раніше не бачили...
Пішли на вулицю усі окрім мене, хоча повернувши голову від великого скляного вікна, де було видно оточення, яке щойно покинуло цей зал та спостерігало зараз за салютом й обвівши поглядом одну половину столу, мій погляд зустрівся з поглядом Віолетти.
Попри загальне обурення котре було чудово видно у очах оточуючих, вона вела себе цілком спокійно та впевнено, й не спішучи сіла за край столу, де й було крайнє вільне місце.
Макс — так звали єдиного знайомого мені колегу котрий прийшов на День Народження мого найкращого друга Іллі.
Він прошептав мені на вухо, що дівчина котра запізнилась зветься Віолетта й вона доволі нестандартна особистість й після того як він назвав її «дивакуватою», порадив триматись від неї якнайдалі, бо загалом її тут окрім самого Іллі ніхто й не знає тай через її нестандартність, яку вважають дивакуватістю, з нею ніхто розмовляти й не починає. Я з ним погодився, бо він, якщо не рахувати Іллі, мій єдиний друг, а значить його думка цілком може заслуговувати не лишень моєї уваги, але й мабуть згоди.
Занудність цього вечора для мене ставала все потужнішою, хоча усім навколо через море випивки навпаки ставало значно веселіше.
Просидівши у інтернеті через смартфон хвилин п'ятнадцять, я зрозумів, що це виглядає якось не поважно, тож вирішив відкласти смартфон й розглянути поглядом усіх тих гостей, котрі прийшли на святкування дня народження Іллі.
Погляд мій повільно обводив присутніх й я наблизився до Віолетти. Вона така гарна, приємна й усміхнена, а кулясті окуляри на її обличчі надавали її зовнішньому вигляду якихось інтелігентних чи навіть аристократичних відтінків, які чимось робили її схожу на молоду й знатну особу середини або ж кінця 19-го століття
Вона сиділа за краєм цього величезного столу й спокійно розпиваючи та насолоджуючись смаком червоного ігристого вина щось з усмішкою розглядала в смартфоні.
Усі гості Іллі, що були навколо, на котрусь мить, здались мені такими схожими, шаблонними й однотипними, ніби я перебуваю у якійсь кімнаті роботів, а Віолетта єдина жива людина серед них!
Вже десь з п'ять хвилин я майже без перестанку дивлюсь на неї чи у її бік, лиш інколи відводячи погляд аби не здатись вкрай дивним, хоча здається цієї ночі мій погляд та й увага загалом будуть прикуті саме до Віолетти.
Роздумуючи над словами Макса про її «дивакуватість», я й не помітив як Ілля кудись відійшов, а незабаром на великому годиннику у залі ресторану в котрому ми перебували, пробив голосний звук, що сповіщав про настання опівночі й саме у цей час синхронно почався пуск салютів, котрі неважко було здогадатися запустив Ілля та його рідня.
Усі оточуючі у прямому сенсі повистрибували зі своїх місць за великим круглим столом й побігли з ресторану на вулицю дивитись це видовище, ніби ніколи такого раніше не бачили...
Пішли на вулицю усі окрім мене, хоча повернувши голову від великого скляного вікна, де було видно оточення, яке щойно покинуло цей зал та спостерігало зараз за салютом й обвівши поглядом одну половину столу, мій погляд зустрівся з поглядом Віолетти.
Діалог
«Люди такі дивні. Комусь для щастя й радості потрібні машини, квартири та якісь багатства, а моментами для того щоб зробити їх щасливими достатньо якогось простенького салюту» - цією фразою Віолетта порушила тишу, що виникла у залі коли ми залишились вдвох.
«Але ж ти не така як вони? Феєрверки тебе як бачу не дивують, а яскравих вибухів у небі тобі замало. Твоя усмішка з'явилась від якогось раптового контенту котрий ти побачила у себе в смартфоні, тоді коли ще усі сиділи за столом» - недовго роздумуючи відповів їй я.
«Ти спостережливий. Та мабуть такому хлопцю як ти, спалахів кольорових барв посеред ночі на дні народженні найкращого друга, також недостатньо для цілковитого щастя, що у порівнянні з усіма минулими роками, ти вирішив йому не підігравати й подавати фальшивого вигляду, що це видовище тобі хоч якось цікаве, як це було колись» - з спокійним тоном, сказала вона.
«Звідки тобі відомо, що ми найкращі друзі та те, як я поводився тут рік тому й усі минулі роки загалом?» - зі здивуванням у голосі сказав я.
«Я тут щорічно. Мені 21, а ходжу на це святкування ще з 18-років, бо я добра подруга сестри Іллі. Вчусь на психолога й мене цікавили люди, їх поведінка та аналіз їх дій як і подальший аналіз ще з шкільних років» - з упевненістю відказала вона.
«Тож виходить я давно є об'єктом твоїх спостережень та елементом котрихось там психологічних досліджень?» - з усмішкою на обличчі сказав я.
«Так, вже три роки. Й сказати чесно я бачу як ти еволюціонуєш та стаєш зовсім іншою особистістю» - з уважним поглядом на мене сказала Віолетта.
«А ти цікава. Не така як інші, але чому ми ніколи не спілкувалися раніше якщо бачились як мінімум кожен рік?» - у запитливій інтонації сказав їй тоді я.
«Як я казала раніше, ти стаєш іншим - еволюціонуєш. Ще рік тому, ти нехай імітував зацікавленість, але йшов дивитися на феєрверк, а до того щорічно йшов завжди із цілковитим захопленням. Моя поведінка не змінювалася, а твоя так. Хлопець котрий був тобою два роки тому й сидів за цим величезним столом ніколи б не подивився на таку особистість як я, а ти паче не був уважним й відповідно не звертав би увагу на оточуючих й не аналізував їх як ти це робив сьогодні й зупинив свій погляд на мені» - з величезним задоволенням сказала вона.
«Нехай так, але звідки ти знаєш, що я не уважний?» - запитав я.
«Ми кожного року сидимо на одних й тих же місцях. Цей край столу мені знайоміший аніж сестра Іллі заради якої я впринципі сюди й ходжу. На усіх його святкуваннях у мене стабільно одне й теж саме місце як й твоє - інший кут столу. Ми навіть не мінялися місцями жодного разу, але ти лишень зараз вирішив поглянути уважно на все, що відбувається навколо тебе й запам'ятати щось для себе» - з гордістю за власну спостережливість проговорила вона.
«Я тобі не вірю. Це неможливо запам'ятати й до того ж я б зауважив, що ти споглядаєш на мене. Більше того я впевнений, що тебе ніколи не було тут раніше» - з підозрою відказав їй я.
«Цікава річ слова. Ними можна зачаклувати людину, що її увага буде прикута лишень до тебе, а можливо налякати, що твоя персона почне наганяти у думки цієї особистості страх, підозри й негатив» - загадковим тоном відповіла вона.
«Хто ти така? Чого тобі від мене необхідно?» - вигукнув Віолетті у відповідь.
«Та котру твій друг назвав дивакуватою, а ти лиш згодився із ним, не знаючи мене насправді. Я нестандартна. Я бачу та помічаю щось те на, що ти й інші не звертають увагу, але це не робить мене дивною, а робить лишень кращою, точніше уважнішою за таких як ти й тобі подібних» - обурливо сказала вона.
«Вибач, я не хотів тебе образити» - з сумом мовив до Віолетти я.
Вона математичною точністю штовхнула келих від свого кута, що той опинився на половині столу, просто біля мене.
«Я не п'ю» - з впевненістю у голосі сказав я.
«А ти спробуй. Мені здається тобі є чому здивуватись. Один ковток з цього келиху й твої уявлення, переконання та думки підуть шкереберть. Ризикнеш?» - з голосом сповненим загадковості у очікуванні моїх дій сказала вона.
Я взяв келих до рук, підніс до губ й нахиливши його та ковтнувши червону рідину з нього, на мить втратив дар мови.
«Але як це можливо? Навіщо? Й щонайголовніше роками просто розпивати вишневий сік вдаючи, що червоне ігристе вино...» - із здивуванням у очах та голосі промовив я.
«Зауваж, я виконала усе, що казала. Зруйнувала твоє уявлення, що я вживаю алкоголь, винищила переконання, що я нетвереза та врешті-решт довела, що не така дивна як думав ти через слова свого друга Макса» - впевнено сказала вона.
«Вражає, але складається відчуття, що усе це ніби заплановано й ніби десь було!» - промовив з переживаннями я.
«Але ж ти не така як вони? Феєрверки тебе як бачу не дивують, а яскравих вибухів у небі тобі замало. Твоя усмішка з'явилась від якогось раптового контенту котрий ти побачила у себе в смартфоні, тоді коли ще усі сиділи за столом» - недовго роздумуючи відповів їй я.
«Ти спостережливий. Та мабуть такому хлопцю як ти, спалахів кольорових барв посеред ночі на дні народженні найкращого друга, також недостатньо для цілковитого щастя, що у порівнянні з усіма минулими роками, ти вирішив йому не підігравати й подавати фальшивого вигляду, що це видовище тобі хоч якось цікаве, як це було колись» - з спокійним тоном, сказала вона.
«Звідки тобі відомо, що ми найкращі друзі та те, як я поводився тут рік тому й усі минулі роки загалом?» - зі здивуванням у голосі сказав я.
«Я тут щорічно. Мені 21, а ходжу на це святкування ще з 18-років, бо я добра подруга сестри Іллі. Вчусь на психолога й мене цікавили люди, їх поведінка та аналіз їх дій як і подальший аналіз ще з шкільних років» - з упевненістю відказала вона.
«Тож виходить я давно є об'єктом твоїх спостережень та елементом котрихось там психологічних досліджень?» - з усмішкою на обличчі сказав я.
«Так, вже три роки. Й сказати чесно я бачу як ти еволюціонуєш та стаєш зовсім іншою особистістю» - з уважним поглядом на мене сказала Віолетта.
«А ти цікава. Не така як інші, але чому ми ніколи не спілкувалися раніше якщо бачились як мінімум кожен рік?» - у запитливій інтонації сказав їй тоді я.
«Як я казала раніше, ти стаєш іншим - еволюціонуєш. Ще рік тому, ти нехай імітував зацікавленість, але йшов дивитися на феєрверк, а до того щорічно йшов завжди із цілковитим захопленням. Моя поведінка не змінювалася, а твоя так. Хлопець котрий був тобою два роки тому й сидів за цим величезним столом ніколи б не подивився на таку особистість як я, а ти паче не був уважним й відповідно не звертав би увагу на оточуючих й не аналізував їх як ти це робив сьогодні й зупинив свій погляд на мені» - з величезним задоволенням сказала вона.
«Нехай так, але звідки ти знаєш, що я не уважний?» - запитав я.
«Ми кожного року сидимо на одних й тих же місцях. Цей край столу мені знайоміший аніж сестра Іллі заради якої я впринципі сюди й ходжу. На усіх його святкуваннях у мене стабільно одне й теж саме місце як й твоє - інший кут столу. Ми навіть не мінялися місцями жодного разу, але ти лишень зараз вирішив поглянути уважно на все, що відбувається навколо тебе й запам'ятати щось для себе» - з гордістю за власну спостережливість проговорила вона.
«Я тобі не вірю. Це неможливо запам'ятати й до того ж я б зауважив, що ти споглядаєш на мене. Більше того я впевнений, що тебе ніколи не було тут раніше» - з підозрою відказав їй я.
«Цікава річ слова. Ними можна зачаклувати людину, що її увага буде прикута лишень до тебе, а можливо налякати, що твоя персона почне наганяти у думки цієї особистості страх, підозри й негатив» - загадковим тоном відповіла вона.
«Хто ти така? Чого тобі від мене необхідно?» - вигукнув Віолетті у відповідь.
«Та котру твій друг назвав дивакуватою, а ти лиш згодився із ним, не знаючи мене насправді. Я нестандартна. Я бачу та помічаю щось те на, що ти й інші не звертають увагу, але це не робить мене дивною, а робить лишень кращою, точніше уважнішою за таких як ти й тобі подібних» - обурливо сказала вона.
«Вибач, я не хотів тебе образити» - з сумом мовив до Віолетти я.
Вона математичною точністю штовхнула келих від свого кута, що той опинився на половині столу, просто біля мене.
«Я не п'ю» - з впевненістю у голосі сказав я.
«А ти спробуй. Мені здається тобі є чому здивуватись. Один ковток з цього келиху й твої уявлення, переконання та думки підуть шкереберть. Ризикнеш?» - з голосом сповненим загадковості у очікуванні моїх дій сказала вона.
Я взяв келих до рук, підніс до губ й нахиливши його та ковтнувши червону рідину з нього, на мить втратив дар мови.
«Але як це можливо? Навіщо? Й щонайголовніше роками просто розпивати вишневий сік вдаючи, що червоне ігристе вино...» - із здивуванням у очах та голосі промовив я.
«Зауваж, я виконала усе, що казала. Зруйнувала твоє уявлення, що я вживаю алкоголь, винищила переконання, що я нетвереза та врешті-решт довела, що не така дивна як думав ти через слова свого друга Макса» - впевнено сказала вона.
«Вражає, але складається відчуття, що усе це ніби заплановано й ніби десь було!» - промовив з переживаннями я.
Прогулянка
«Правда? То пропоную зробити максимально нестандартний крок та пройтись вдвох нічним зимовим містечком серед сяйва ліхтарів з можливістю обговорити будь-що чим би була забита голова» - з посмішкою на обличчі, поправляючи окуляри та встаючи зі столу сказала мені Віолетта.
«Та нехай мабуть буде так. Ти й не дивна та й не лякаєш мене ані трішечки» - відказав з сміхом я.
Надалі з столу підвівся вже я та як справжній джентельмен подав юній дамі, яка хоч й була старша за мене на три роки, пальто, та рушив з нею тримаючись за руки на двір через задній хід.
Це було дивно, навіть вкрай, ми спілкувалися, купили гарячу каву й пили собі йдучи впевненим кроком по снігу, але все якесь було таке приємне, гарне й ніби зовсім неможливе та нереальне.
Раптово я вирвався з її руки адже послизнувся й впав на сніг.
Останнє, що я тоді побачив це білий сніг, а згодом темрява!
«Та нехай мабуть буде так. Ти й не дивна та й не лякаєш мене ані трішечки» - відказав з сміхом я.
Надалі з столу підвівся вже я та як справжній джентельмен подав юній дамі, яка хоч й була старша за мене на три роки, пальто, та рушив з нею тримаючись за руки на двір через задній хід.
Це було дивно, навіть вкрай, ми спілкувалися, купили гарячу каву й пили собі йдучи впевненим кроком по снігу, але все якесь було таке приємне, гарне й ніби зовсім неможливе та нереальне.
Раптово я вирвався з її руки адже послизнувся й впав на сніг.
Останнє, що я тоді побачив це білий сніг, а згодом темрява!
Наслідки
Прокинувшись, я знову побачив білий колір та вже лампи у лікарській палаті.
Навколо мене були мої батьки, родичі Макса й Ілля, а також його рідня та сам Макс.
«Де Віолетта?» - повільним й дуже тихим та хриплим голосом сповненим відсутністю сили сказав тоді зацікавлено я.
Та ніхто навколо мене не знав нічого про неї, а сестри у Іллі й взагалі ніколи не було, як й розмови між мною та Максом про Віолетту й її приходу із запізненням на День Народження, мого найкращого друга Іллі. Її не було й в попередні роки!
Довідавшись деталі проте як я потрапив до лікарні я був здивований: «у стані алкогольного сп'яніння без жодного теплого верхнього одягу, пішов на двір, де пройшовши два кілометри від ресторану пішки, втратив свідомість перед лікарнею».
Навколо мене були мої батьки, родичі Макса й Ілля, а також його рідня та сам Макс.
«Де Віолетта?» - повільним й дуже тихим та хриплим голосом сповненим відсутністю сили сказав тоді зацікавлено я.
Та ніхто навколо мене не знав нічого про неї, а сестри у Іллі й взагалі ніколи не було, як й розмови між мною та Максом про Віолетту й її приходу із запізненням на День Народження, мого найкращого друга Іллі. Її не було й в попередні роки!
Довідавшись деталі проте як я потрапив до лікарні я був здивований: «у стані алкогольного сп'яніння без жодного теплого верхнього одягу, пішов на двір, де пройшовши два кілометри від ресторану пішки, втратив свідомість перед лікарнею».
Думи та Дії
Я у житті не пив. Куртку взимку я завжди одягав, але це... Я продовжував наполягати на тому, що гуляв із дівчиною з котрою познайомився під час того коли всі пішли дивитися на феєрверки та мені ніхто не вірив.
Згодом від Іллі та Макса я почув, що я «ненормальний» й «вигадую того, що взагалі не було».
Після цих слів, коли вони пішли, я подзвонив з свого смартфону до поліції та розповів усе як є.
Мені пішли на зустріч. У будівлі ресторану сталися обшуки. Записи з камер було вилучено, але усі вони за той день були пошкоджені.
Незабаром експерти й криміналісти міського відділку поліції змогли відновити пошкоджені файли та надиво на усіх них, було зображення як я сиджу один за столом, а інший бік не показано. Видно, що я говорю, хоч звуку й не було, але кінцевий напис на відео вразив не лишень відділок поліції, а й впершу чергу моїх рідних та близьких котрі ні у, що попередньо не вірили. У кінці кожного відновленого фахівцями відео було написано:
«Я хочу щоб ми стали чимось більшими ніж просто друзі, й ти зробив вже усе можливе для цього, тепер настав час робити мені свій крок. Твоя, Віолетта!»
Згодом від Іллі та Макса я почув, що я «ненормальний» й «вигадую того, що взагалі не було».
Після цих слів, коли вони пішли, я подзвонив з свого смартфону до поліції та розповів усе як є.
Мені пішли на зустріч. У будівлі ресторану сталися обшуки. Записи з камер було вилучено, але усі вони за той день були пошкоджені.
Незабаром експерти й криміналісти міського відділку поліції змогли відновити пошкоджені файли та надиво на усіх них, було зображення як я сиджу один за столом, а інший бік не показано. Видно, що я говорю, хоч звуку й не було, але кінцевий напис на відео вразив не лишень відділок поліції, а й впершу чергу моїх рідних та близьких котрі ні у, що попередньо не вірили. У кінці кожного відновленого фахівцями відео було написано:
«Я хочу щоб ми стали чимось більшими ніж просто друзі, й ти зробив вже усе можливе для цього, тепер настав час робити мені свій крок. Твоя, Віолетта!»
Розв`язка
Усі присутні тоді в палаті вирішили не спати й охороняти мій сон. Здавалось все було добре, але на ранок на моїй правій руці з'явився ручний напис: «Віолетта».
Написано було червоною ручкою, тож знімок цього напису було відправлено на експертизу аби дізнатися чий то підпис.
Згодом виявилося, що існує дівчина котра опинилась у такій самій ситуації щоправда на іншому кінці міста й також у лікарні, де на ранок у неї з'явився напис моїм почерком «Дмитро».
З часом ми зустрілися й вона була тією самою дівчиною з моєї пригоди, а я з її.
Відтоді ми почали зустрічатися, а згодом побралися й почали жити разом. Ситуація котра сталась попри свою моторошність та загадковість є унікальною, але хто саме звів нас разом досі залишається загадкою!
На відновлених відео напис неочікувано для усіх змінився, й у кінці кожного з відновлених тоді записів, тепер новий текст у котрому латинською було сказано: «Omnia vincit amor et nos cedamus amori» — (Все перемагає любов, і ми підкоряємося любові).
Написано було червоною ручкою, тож знімок цього напису було відправлено на експертизу аби дізнатися чий то підпис.
Згодом виявилося, що існує дівчина котра опинилась у такій самій ситуації щоправда на іншому кінці міста й також у лікарні, де на ранок у неї з'явився напис моїм почерком «Дмитро».
З часом ми зустрілися й вона була тією самою дівчиною з моєї пригоди, а я з її.
Відтоді ми почали зустрічатися, а згодом побралися й почали жити разом. Ситуація котра сталась попри свою моторошність та загадковість є унікальною, але хто саме звів нас разом досі залишається загадкою!
На відновлених відео напис неочікувано для усіх змінився, й у кінці кожного з відновлених тоді записів, тепер новий текст у котрому латинською було сказано: «Omnia vincit amor et nos cedamus amori» — (Все перемагає любов, і ми підкоряємося любові).